Євгеній Титомир,
магістр релігієзнавства

«Релігієзнавчі нариси» №3: бадьористе прямування

 Сутність науки полягає у постійному русі, що передбачає самовдосконалення та розширення меж впливу. Практика вперто доводить, що саме діяльність молодих науковців стає головною рушійною силою, що долає застиглість академічних форм та стимулює науку виходити на новий рівень. 

Це, однак, не виправдовує розповсюджене на сьогоднішній день кліше про жорстку конфронтацію між творчою молодістю та увінчаним статусами і регаліями досвідом. І черговий, вже третій, номер журналу «Релігієзнавчі нариси» наочно демонструє високий потенціал молодіжного релігієзнавства в Україні та його готовність конструктивно взаємодіяти із академічним рівнем. 

 

Серед спільних для всіх авторів журналу рис необхідно відзначити наступні: 

– Готовність до експериментів із стилістикою викладу матеріалу, що продиктовані прагненням познайомити зі здобутками сучасної релігієзнавчої науки якомога більшу кількість читачів.

 

– Прагнення за допомогою власних досліджень привернути увагу спільноти до релігієзнавчих досліджень та ініціювати активну дискусію.

 

– Відсутність будь-якого пієтету стосовно авторитетів, що дозволяє неупереджено та об’єктивно оцінювати здобутки своїх попередників та навіть учителів.

 

Різноплановість обраних авторами тематик, так само, як і рубрикування журналу, свідчать про прагнення не просто публікувати «опуси» для галочки, а творити науку. Окремо тут відзначу вкрай актуальну та оригінальну для вітчизняного простору рубрику «Релігієзнавство у Східній Європі». Матеріали згаданої рубрики долають звичний, на жаль, для українського релігієзнавства вакуум та замкненість на собі. Завдяки статтям, зокрема Антоанетти Ніколової та Хоппала Булчу, стає зрозумілим реальний стан релігієзнавчої науки в Болгарії та Угорщині відповідно, основні тенденції розвитку галузі та найболючіші проблеми, з якими стикаються наші зарубіжні колеги. Плекаю надію, що рубрика ця й надалі буде постійною частиною журналу, стимулюючи активний міжнародний науковий діалог.

 

Теоретичні розвідки Ольги Мухи та Дениса Шестопальця зачіпають глибокі і подекуди болючі питання власної методології релігієзнавчих досліджень, ролі особистості дослідника та практичної цінності результатів у швидкоплинному просторі інформаційного суспільства. Статті не дають вичерпних відповідей на поставленні питання, однак вважати це недоліком авторів не можна жодною мірою; я б тлумачив означені роботи як запрошення до плідної та тривалої дискусії, і запрошення ці виконані у чудовому та вкрай привабливому стилі.

 

Наявність розділу «Архів» вселяє в душу впевненість у бажанні колективу редакторів журналу знати й шанувати наукове минуле, вміло використовуючи здобутки попередників.

 

Проте варто, мабуть, додати трошки дьогтю у вигляді критичних зауважень. Приміром, викликає деякі побоювання загальний настрій рецензій редколегії журналу на підручники та монографії своїх колег по цеху. Складається враження, що нищівна критика, після якої моторошно взагалі торкатися до згаданих робіт, сприймається авторами як джерело глибокої естетичної насолоди.

 

Недостатньо прискіпливою є і технічна редактура, внаслідок чого виникають доволі неприємні речі на кшталт неадекватно відображених прізвищ угорських релігієзнавців, назви інституцій, журналів та конкретних наукових досліджень (див. сс..20-21, 23-26), що ускладнює подальше використання матеріалів у власних розвідках чи намаганнях налагодити контакт із зарубіжними колегами.

 

Означені вище недоліки, однак, вважаю наслідком шаленого ентузіазму, що часто-густо не приділяє відповідної уваги дрібничкам. Загалом же, гортаючи сторінки «Релігієзнавчих нарисів», відчуваєш глибоке естетичне та інтелектуальне задоволення. А це означає, що вдалий дебют поступово, номер за номером, набуває рис доброї та, маю сподівання, тривалої традиції справжньої наукотворчості.

 

http://www.religion.in.ua/main/20140-religiyeznavchi-narisi-3-badoriste-pryamuvannya.html